Зробити домашньою|Додати в обране
 

Сайт храму Різдва
Пресвятої Богородиці
Херсонської єпархії УПЦ

 

По благословенню
митрополіта Херсонського
і Таврійського Іоанна

 

КАТЕХІЗИС ДЛЯ БАТЬКІВ

Автор: Иоан від 16-01-2012, 22:57

Чи можна порушувати питання про спільне виховання батьків і дітей у християнстві, якщо батьки не були виховані в ньому з дитинства?

З якого моменту можна вже приступати до християнського виховання батьків для того, щоб вони були готові до виховання своїх дітей?

Я хочу відповісти на твоє питання трохи інакше, ніж ти його поставив. Виховання людини починається з її дитинства й ще до того: з моменту, коли вона зачинається у лоні матері. І про виховання батьків, про те, як вони повинні поступово пізнавати свою віру, зростати й робитися здатними її передати, думаю, треба говорити окремо. Але мені хочеться відразу сказати, що духовне життя дитини починається з миті її зачаття. Зараз дуже часто ставиться питання про те, коли зародок робиться людиною у повному розумінні слова. Я на це відповім, можливо різко, зустрічним питанням: коли почалося людське життя Сина Божого, Який став Сином Людським? чи у момент, коли Ангел приніс благу вість Діві Марії й Вона відповіла: Це, Раба Господня; так буде Мені по слову твоєму, - або коли-небудь пізніше? Так, у той момент, коли Божа Мати сприйняла у Себе Сина Божого, Який став плоттю, уже починається Його життя як людини.

І те ж саме можна сказати про кожну дитину. Життя дитини (з якою ми потім будемо мати справу у недільній школі) починається з того моменту, коли вона зачинається. Зрозуміло, на неї ще не можна впливати ні розумово, ні в якімсь безпосередньому змісті. Але все її буття, її існування, її життя абсолютно переплетені з життям матері. Усе, що відбувається з матір`ю, відбувається із цим зародком або дитиною, яка поступово оформлюється в ній. І тому з моменту, коли жінка вагітна (зрозуміло, і раніше того теж), вона повинна розуміти, що все, що з нею буде відбуватися, буде відігравати вирішальну роль, мати вирішальне значення для дитини, що зародиться в ній. Щодо цього її людська доля, її стосунки із чоловіком, з оточуючими людьми, її реакції радості, любові, гніву, заздрості та інші не можуть не озиватися на дитині, тому що вони становлять одне ціле. І тому вона повинна всіляко поглибити своє духовне життя, щоб жодне гріховне переживання не могло передатися ненародженій істоті. Тому я часто раджу жінкам: з моменту, коли ви вагітні, читайте Євангеліє по-новому, новими очима, очима матері, що вчиться в Христа тому, як бути дочкою Живого Бога і як навчити свою дитину - уже тепер і особливо в майбутньому - бути дитиною у Царстві Божому; і я їм також раджу поглибити своє молитовне життя. І коли я говорю про молитовне життя, я говорю не про те, щоб на додаток до вечірніх або ранкових молитов мати читала більшу кількість акафістів тощо. Я говорю не про молитвослів`я, а про молитву в самій сутності: про предстояння перед Богом і про зустріч із Богом. Різні відтінки молитовного життя повинні розвитися, вирости, поглибитися, тому що одночасно з тим, що відбувається з майбутньою матір`ю, це ж відбувається з дитиною.

Для вагітної жінки велика також роль сповіді й причастя Святих Таїн. Сповідь, знову ж таки, я маю на увазі не формально-обов`язкову, а як поступове очищення себе від усього того, що може ранити, опорочити дитину, яка зачинається або зачата. Я думаю, що вагітна жінка повинна причащатися часто, але не просто механічно, тому що настала неділя або який-небудь святковий день. Вона повинна причащатися якнайчастіше, але зі строгою, уважною підготовкою, так, щоб кожний раз, коли вона приходить до причастя, це було завершенням якоїсь, хоч невеликої, ділянки її духовного шляху очищення серця, розуму й минулого свого життя.

Народжується дитина. Крім радості, виникає й суєта - господарська, домашня, сімейна. Яка повинна бути церковна турбота, щоб дитина із самого початку перебувала "у церковній колисці"?

Я думаю, отут свою роль грають різні речі. По-перше, родина є малою церквою, і щодо цього те, що відбувається в родині, є відбиттям того, що відбувається в Церкві Христовій в повному змісті цього слова, у тілі Христовому. Звичайно, повинно продовжуватися все внутрішнє молитовне життя матері й батька й людей, які оточують дитину. Те, що почалося, коли дитина була ще у лоні, тепер повинне продовжуватися особливо. Мені здається, що дуже важливо, наприклад, щоб до дитини через матір доходили церковні пісні, щоб та гармонійна настроєність у Христі, що є СУТНІСТЮ богослужіння, охоплювала мати й доходила до самих глибин її існування, тобто до дитини. І після того, як дитина народиться, дуже важливо, щоб над ним уголос читались неголосно, спокійно церковні молитви, щоб співалися церковні пісні, ті, які доходять до душі матері. Нехай навіть вона не співачка, але якщо серце її буде в цих словах і мелодіях, щось дійде й до дитини. І це коли-небудь може позначитися приголомшливим способом.

Мені пригадується випадок, що глибоко торкнув мене, з одним з наших старих півчих із чудовим басом. Він належачи! до першої еміграції, воював у першу світову війну й у громадянську. У якийсь момент він занедужав раком. Я до нього став ходити спочатку щотижня, потім щодня. Коли я приходив, я служив короткий молебень, і він співав цей молебень. Потім він уже не міг співати, співав я. Він брав участь, тому що, незважаючи на мій недосконалий спів, він чув щирі мелодії, яких я не міг відтворити в досконалості. У якийсь день я прийшов, і старша медсестра мені сказала: "Ах, навіщо ви сьогодні прийшли, він уже поза свідомістю й умирає. І знаєте, який жах: приїхали з-за кордону його дружина й дочка, які його рік не бачили, сподівалися з ним попрощатися, і ось він поза досяжністю для них". Я підійшов до них, попросив дочку сісти поруч із матір`ю по одну сторону ліжка, сам став на коліна по іншу сторону й став співати пісні Страсної седмиці й Великодня, які він наспівував із семирічного віку в храмі ще в дореволюційній Росії. І можна було бачити, як поступово ці звуки доходили до якоїсь його глибини, до якої не доходили ні заклики, ні плач і сльози його дружини й дочки. І раптом його свідомість повернулася, і він відкрив очі. Я йому сказав: "Павло Васильович, приїхали ваші дружина й дочка попрощатися з вами перед смертю; поверніть голову ліворуч". Він повернув голову, вони побачили один одного, попрощалися, поцілували один одного: і тоді я сказав: "А тепер ви можете спокійно вмерти", його перехрестив, і він пішов кудись і не повернувся. І ось це мене дуже вразило: що ці пісні, тому що вони так глибоко переплелися з усією його істотою й фізичною, і душевною, і духовною, його повернули на поверхню, куди йому треба було повернутися, щоб його дружина й дочка не залишилися як би покинутими. І він із цими піснями, але вже не зі словами, а з досвідом Хреста Господня й Воскресіння Христового пішов у ту вічність, де перемога Спасителева. У такий спосіб те, із чим він народився, що було йому дано, ще коли він був у лоні матері, що протягом всього його життя зміцнювало, заглиблювалося, робилося кістяком його життя, розцвіло - і із цим він пішов у вічність.

Спів матері й батька або близьких - це особистий дарунок тієї людини, що передає йому знання про церковне життя, і, як мені здається, у жодному разі тут не повинні вживатися які-небудь касети, записи церковного співу, хоча, звичайно, вони можуть лунати гарніше:

Я думаю, що одне інше не може замінити, у тому розумінні, що те почуття, що мати або батько, або бабуся можуть вкласти в недосконалий спів, куди буде улита вся їхня душа, не може бути замінено досконалістю хорового співу. Але з іншого боку, і хоровий спів у його досконалості може грати свою роль, настроюючи як би внутрішні струни душі дитини. Ось що мене спонукує говорити про те, що в дитини відбувається, що від співу, здійсненого почуттями, і від слухання зробленої музикальності в дитини можуть настроїтися ці струни так, що в якийсь момент вони самі зазвучать таким акордом, від якого зрадіє Сам Бог.

Незабаром після народження дитині дають ім`я. Яку роль це може грати в остаточному підсумку в її вихованні?

Найчастіше, на жаль, це ніякої ролі не відіграє - у тому відношенні, що батьки здебільшого вибирають ім`я за благозвучністю й не замислюються над тим, що вони доручили свою дитину тому святому, ім`я якого їй дане, що ця дитина стає як би храмом, як у нас буває храм святого Трифона, Сергіївське подвір`я тощо. І цим робиться колосальна, навіть трагічна помилка, тому що дитина повинна бути присвячена, вірніше, вручена зберіганню, захисту, молитвам того святого, ім`я якого їй дається. Батьки повинні були б вибирати святого, котрий для них щось значить, тобто житіє якого їх чим-небудь вразило або який чим-небудь пов`язаний із зачаттям цієї дитини. У старій Росії (імовірно, це й тепер ще часом робиться) хрестили дитину ім`ям того святого, у день якого були хрестини. У цьому є якийсь зміст, за умови, знов-таки, що це буде не кличка, а буде як би освячення нового храму в ім`я даного святого. Батьки повинні були б, коли хочуть дати те або інше ім`я дитині, довідатися, яке житіє святого, що в ньому є, що вражає їх не благозвучністю ім`я, а внутрішнім виглядом, чому вони хочуть, щоб їх дитина була під захистом цього святого або, у всякому разі, щоб цей святий особливо молився за неї. Тому найменування дитини може мати величезне значення.

І от отут треба виховувати - звичайно, ще не дитину, а батьків. Треба говорити: ось, ви будете хрестити дитину, ви хочете її назвати таким-то ім`ям, вам ім`я подобається, а що за цим ім`ям стоїть? хто стоїть? чого ви від нього очікуєте? які його риси можуть мати значення й вплив у житті вашої дитини?.. Тому що так само, як батько й мати виховують своє дитя, так і святий, кому доручена турбота про дитину, теж має якийсь вплив на неї.

Звичайно, у церковному середовищі є багато прекрасних імен, прекрасних святих, ми знаємо їхні житія й часто вживаємо їхні імена, особливо в чернечому середовищі, де ніхто не соромиться того або іншого імені. Але як щодо звичайної дитини: чи треба побоюватися, що люди будуть дражнити, тому що вона називається незвичайним ім`ям, що вона, скажімо, Євфимій або Макрина або Феодулія? - це зовсім незвичайні у світському середовищі імена:

Я думаю, що на це потрібно зважати. Іноді дитина буває нещасний протягом всього своїх найбільш тендітних молодших років від того, що йому нав`язали ім`я, яке сприймається оточенням, тобто іншими дітьми, як смішне або спантеличує їх. Я думаю, дуже важливо, щоб батьки всерйоз це сприймали. Це не виходить, що ми обмежені одним ім`ям, у тому розумінні, що якщо батьки дуже прив`язані до пам`яті того або іншого святого, тієї або іншої святої, вони можуть, поряд з нареченням дитини, надалі її ознайомити з особистістю, житієм того святого, тієї святої, ім`я якого, якої йому не дано, тому що воно було б незручним.

Говорячи про хрещення взагалі: деякі батьки вважають, що хрещення - це такий обряд, що дитину як би включає в Церкву, а деякі навіть думають, що воно дитину включає в людський рід. Я пам`ятаю свою розмову з отцем Всеволодом Шпиллером. Він мені розповідав, як пара принесла хрестити дитину, він запитав майбутнього хрещеного батька: "Ви віруючий?" - "Ні, я безбожник". - "Ви, виходить, не хрещені?" - "Як же я не хрещений? Я не собака!"

Ми засновуємо хрещення дітей на тому, що всяка людська душа може й зустрітися із Христом, і з`єднатися з Ним, і через цю зустріч бути очищеної, оновленої; але це не магія, а таїнство. Отець Георгій Флоровський мені якось сказав, що коли хрестять дитину, у неї засівається насіння вічного життя: але це насіння повинно бути захищене й повинно зрости, тобто дати плід. І над цим повинні трудитися батьки. Я не говорю, що благодать цього не робить. Благодать діє в дитині, так що, з одного боку, є постійна дію Божа. Але з іншого боку, щораз, коли в дитині відкривається, розвивається нова людська властивість - розуму, волі, серця тощо, воно повинно бути свідомо й розумно якби занурене в цю таємницю прилучення до Бога. Коли дитина починає щось розуміти, їй треба пояснювати те, що їй доступно. Коли в дитини народжуються якісь почуття стосовно Бога або навіть у відношенні до людей, ці почуття треба оформляти, їм давати зміст більше глибоке, ніж проста емоція. І велику роль грає теж виховання волі, тому що навіть невелика, не дуже зріла дитина має волю. Це може бути самовілля, це може бути примхливість, це може бути здатність робити добро або зло; і всі ці властивості повинні бути поступово виховані батьками.

Чи можуть невіруючі батько й мати, не говорячи про невіруючих хресних батьків, охрестити дитину?

Якщо батьки повинні були б чекати, що самі дозріють повністю й стануть такими християнами, якими були Апостоли, звичайно, взагалі ніякі батьки не могли б виховати своїх дітей або навіть принести їх до хрещення. Так що мова не йде про те, щоб батьки були вже дозрілі й досягли досконалості. Потрібно щоб у них було, з одного боку, основне знання, основний внутрішній досвід, і була спрямованість до мети. Якщо батьки, нехай вони навіть дуже примітивні у вірі, нехай вони дуже багато чого не розуміють, крім деяких основних речей, усім свої єством, і серцем, і розумом, і волею, тобто життям, що вони ведуть, прагнули до Бога й до досконалості, дитина від них навчиться всьому, чому повинна навчитися. І це зовсім ясно з житій святих, тому що майже немає святих, батьки яких були святі до них і дітей виховали у святості. Так, є преподобний Сергій Радонежський і його батьки, є цілий ряд інших святих. Але здебільшого батьки святих були людьми простими, цільної віри, здорової моральності, які виховали дитя в благочесті, у любові до Бога, і на цьому фундаменті, ідучи в цей ґрунт, даний хлопчик або дівчинка, підліток розцвів і став святим.

Скажемо, батьки не мають потрібних якостей, хоча в них є, може бути, основна віра й вони самі хрещені. Чи можуть вони передати виховання дитини хресним батькам?

Звичайно, можуть бути й труднощі, якщо батьки будить заздрити хресним батькам у їхній ролі:

Це може бути, але отут знов-таки взаємний подвиг. По-перше, батьки повинні були б вибирати хрещених дуже вдумливо. Тобто вибирати таких людей, яких вони поважають, яким їхнє серце відкрите, від яких вони готові, якщо потрібно буде, почути правду про себе, а не просто людей, які могли б подарувати що-небудь дитині в день хрещення і піклуватися про нього матеріально. Так що отут треба виховувати батьків у тому, що вони повинні дуже обережно й вдумливо вибирати хресних батьків.

Хто буде їх виховувати?

Церква повинна це робити. Коли хрестяться дорослі або малята, буває проповідь. Готовити до хрещення і дорослого, і дітей треба протягом достатнього часу, щоб закласти якийсь основний фундамент. Між іншими речами повинно бути і це питання про хрещених. З іншого боку, треба розуміти те, що хрещені - це не тільки люди, які можуть замінити батьків у випадку потреби, - вони є перед громадою, тобто перед Церквою, перед приходом свідками того, що ця дитина може бути прийнята у християнське суспільство, і її батьки теж. Навіть якщо вони недосконалі, навіть якщо вони навпомацки рухаються до Бога, якщо вони можуть сказати: "Вірую, Господи, допоможи моєму невір`ю!" - і цього часом досить для чуда, це ми бачимо з Євангелія.

Малюк народився, названий ім`я, він хрещений, живе в певній обстановці. Що він бачить? що він повинен бачити навколо себе?
Чи може дитя своїм простим розумінням, сприйняттям того, що його оточує, навчати батьків?

Дитя дуже часто розуміє те, чого не розуміють його батьки. Я пам`ятаю малюка, який на Великодньому тижні став перед іконою Спасителя й почав повторювати: Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував:- і мати його зупинила й говорить: <Не можна так багато повторювати цю молитву>. Він на неї подивився з подивом і якимось обуренням і відповів: "Ти нічого не розумієш; Йому дуже приємно!" - тому що він у своєму серці співав Богові свою віру.
І інший випадок пам`ятаю. Була в нас родина дуже статутна, і малюка змушували ввечері вичитувати цілий ряд молитов. Якось (йому тоді було років сім) він вичитав належні молитви, потім подивився на матір і говорить: "А тепер, що ми помолитвословили, давай помолимося трошки". Він почував, що те, що він робив, було дисциплінарною вправою, а йому хотілося сказати Богові: "Знаєш, Господи, я Тебе люблю!" Або, може бути, сказати: "Господи, я маму люблю, і тата люблю - але тато у від`їзді; обережи його". Або: "Мама сьогодні була на мене сердита, утіш її!" Тому що в дитини дуже часто чуйність і сприйнятливість більш тонка, ніж у батьків, у яких вона як би "омозолилася", і більша безпосередність, ніякого розрахунку. Я думаю, що треба давати дитині можливість стосовно Бога себе виразити як можна більш вільно. Причому батьки повинні давати якийсь напрямок її духовного життя; але заковувати дитину у форми, які виробилися дорослими за майже що два тисячоріччя, не треба.

Але звичайно, варто привчати дитину до "готових" молитов. Як сучасній дитині сприйняти й запам`ятати молитви слов`янською мовою?
Це, з одного боку, "формальні" молитви. А якщо він займається імпровізацією, тобто по-дитячому белькоче перед Богом?

Слава Богові, і дуже добре, тому що якщо говорити про белькіт, те немає такої молитви, що у порівнянні із Самим Богом не є дитячим белькотом з нашої сторони. Тому малюк повинен навчитися з Богом розмовляти. Але, як я вже згадував, треба його виховати так, щоб він говорив з Богом, як з коханою людиною, але із глибоким почуттям поваги, благоговіння, щоб він знав, що можна все Богові сказати, але не можна Його просити ні про що нерозумне, неварте ні Самого Бога, ні навіть того хлопчика або дівчинки, яким, якою він, вона є, якщо він, вона хоче бути гідним, гідної дружби Божої.

Ми говоримо про домашню молитву й тому повинні, звичайно, сказати про ікони, домашні ікони:

Звичайно в православному будинку є хоч одна ікона, частіше - кілька ікон. І ікона допомагає якось зв`язатися з Богом. Але треба поступово вчити дитину говорити не з іконою, а через ікону - далі. Треба навчити її тому, що ікона робиться прозорою. Є місце у святого Іоанна Златоустого, де він говорить, що якщо хочеш помолитися, стань перед іконою, закрій очі й молися Богові:І здавалося б: навіщо ставати перед іконою й закривати очі? Стати перед нею - це побачити, а далі не треба розглядати ікону, а треба говорити із глибин своєї душі з Богом, Якого ти не можеш собі уявити навіть іконописно. З іншого боку, можна пояснити відношення до ікони навіть дитині порівнянням з тим, як ми ставимося до фотографії коханої людини, з якою рідко зустрічаємося. Це не сама людина, але варто нам подивитися - і все, що ми знаємо про цю людину, піднімається в нашій душі як спогад, як досвід, як знання. І в цьому змісті ікона викликає в нас все те, чому ми вже навчилися про Бога, про Божу Матір або про святих. І як церковний спів з перших днів може мати вплив на дитину, так і ікони, скажемо, ікона святого, на честь якого дитя назване, має вплив і значення. За умови, що це не просто гарна картинка, а дійсно ікона, що виражає особистість, житіє, сутність святого - оскільки ми його знаємо й оскільки можемо виразити в лініях і фарбах щось невимовне.

Але як щодо невдалих ікон - неканонічних, слащавих? Їх тепер досить багато:

Звичайно, краще б їх не було, краще б, щоб ікони були не те що статутні, а гідні того, що вони повинні передавати нам про Бога. Але з іншого боку, дитина дуже часто не помічає те, що шокує дорослу людину, тому що вловлює (будь то у фотографії, будь то в іконі) істота того, хто на ній зображений і з ким можна говорити. Часом буває так, що дуже гарна ікона стародавності нічого не говорить ні дорослому, ні дитині, тому що за стилем вона належить епосі, що відійшла, світу, у який дитина ще не вросла. А дуже проста, невигадлива ікона, що іконописець назве слащавою або незадовільною, може покласти свою печатку на душу дитини тією пестливістю, тією доступністю, що у ній є. Це не виходить, що треба потурати поганому іконопису, але це значить, що навіть така ікона може донести до серця якийсь теплий спогад, що на все життя залишиться.

Ми говорили про те, що в кожній родині, у кожній квартирі повинна бути ікона, і якщо дитина має свою кімнату або свій куток, то, можливо, має й свою ікону, особливо того святого, ім`я якого він носить. Це, з одного боку, місце для молитви, але це теж дає йому зрозуміти, що є святиня, що й у домашній обстановці може перебувати святиня, тим більше якщо вона прикрашена лампадою. Можуть бути й інші святині, скажемо, проскури або свята вода. Яке значення мають такі предмети в духовному житті дитини?

Так, дитина повинна навчитися тому, що є предмети святі, що це предмети, які належать особисто Богові й до яких ми ставимося відповідно. Наприклад, святий Серафім Саровський говорив, що Євангеліє можна читати, тільки вимивши руки й ставши на коліна. Ми цього не робимо, здебільшого, але це варто запам`ятати.

Також і ікона. Ікона - це погляд Божий на нас. Треба навчити дитину, усвідомлюючи присутність цієї святині, свою кімнату розглядати як місце, де він живе з Богом, живе з Ангелом-Хоронителем, живе зі святими. І вони йому не <заважають>, у тому розумінні, що вони не <юрбляться> так, що йому проходу немає. Але вони тут, ласкаво дивляться на нього, готові йому допомогти. І мені здається, що щодо цього може вирости свідомість, що ці предмети святі, що через їхню присутність вся кімната, вся квартира робиться Божою, святою, що в ній ніщо не може відбуватися таке, що є боговідступництвом або блюзнірством, або запереченням Бога через гріх.

Є, звичайно, батьки, які в буквальному значенні <бояться> Бога й змушують і дитину переживати страх перед Богом і тим самим створюють зовсім не ту творчу атмосферу, не ту позитивну атмосферу любові, про яку ми тільки що говорили:

Я думаю, нам треба завжди пам`ятати те, що отці Церкви говорили: що є три роди страху. Рабський страх: якщо я не зроблю так, як мені велено, то буду суворо покараний:Найманський страх: я буду робити все можливе для того, щоб вислужитися й мене за це нагородили б, буду боятися, як би хазяїн не помітив, що я не те роблю або не зробив у досконалості те, що мені доручене:І є страх, що отці Церкви називають синівським страхом; це страх, як би не засмутити й не ранити люблячу істоту. І стосовно Бога рабський і найманський страх не мають ніякого місця. Вони можуть хвилинами вкрадатися через нашу гріховність, але по суті в нас повинен бути тільки цей трепетний страх: як би не засмутити Бога, Який так мене любить, як би не виявитися невірним другом для Нього: І коли ми говоримо про страх Божий, ми повинні наполягати саме на цьому, а не на тому, що нас Бог покарає. Знаєте, як буває у звичайному житті дитини - вона вчинила недобре, її видерли й покарали, і вона вважає: тепер ми квити, от і все: До того ж дитина часто думає: ну от, я зробила невелику дурість, а мене покарали набагато суворіше, ніж я заслуговую: Якщо створювати таку психологію у дитини, то вона ніколи стосовно Бога нічого не зробить від душі й ніким не стане стосовно Бога. Вона буде немов переляканий злочинець, що боїться, як би його не покарали навіть дарма, тому що мають владу над ним. Дуже, мені здається, важливо вчити дитину тому, що Бога не треба боятися, а треба Його ласкаво любити й прагнути Його не засмутити.

Які книги переважно повинні читати батьки своїм маленьким дітям і які рекомендувати дітям, які подорослішали?

Питання не в тому, щоб знайти таку літературу, що була б повчальна, а таку, котра захоплювала б уяву й серце. Я можу тільки згадувати себе. З різних обставин я навчився читати дуже пізно, але пам`ятаю, як моя бабуся мені читала вголос. По-перше, вона вибирала такі розповіді або книги, які могли мене надихнути, так, щоб коли ми скінчили читати, я, граючись, продовжать жити тим, що вона мені читала, якби роблячи інсценівки для себе самого, схожі на те, що було прочитано. По-друге, вона читала без поспіху й, прочитавши мені що-небудь, періодично зупинялася на такому місці, над яким вона хотіла, щоб я задумався. Якщо я замислювався й реагував, то ми починали якусь розмова, якщо я ніяк не реагував, вона робила яке-небудь зауваження, що спонукало мене відреагувати на фразу або на картину, на образ, що мені був представлений читанням. Друге: мені здається, що треба читати такі книги, які можуть служити натхненням, - натхненням до шляхетності, правдолюбства, мужності, жертовності, самовладання, щоб через читання й через образи, які нам представляються читанням, розвивати любов до подібних властивостей.

І ще одне. Звичайно, особливе місце має читання Євангелія. Мені здається, що діти можуть читати Євангеліє, і до них одне - доходить, інше - ні. З досвіду занять із дітьми я знаю (я досить багато займався з дітьми), що найдохідливіше: щоб викладач або батьки взяли який-небудь уривок Євангелія й своїми словами як можна більш жваво, барвисто його розповіли. Причому не відходячи від тексту, не додаючи нічого, не роблячи його більше <цікавим>, а просто виражаючи мовою дитини й сучасності те, що там сказано. І коли все розказано, з дитиною треба про це поговорити: як ти на це реагуєш? як тобі це подобається? як ти думаєш: Христос був прав або ця людина була права?.. А потім йому сказати: я тепер прочитаю цей уривок так, як він був написаний майже дві тисячі років тому, щоб ти запам`ятав, як ти будеш його чути в церкві: І потім неспішно прочитати цей уривок з Євангелії. Тоді дитина починає взнаватися текст, взнаватися слова, образи, тому що він уже їх у собі має. Якщо ми дитині, яка ще мала, читаємо текст тільки на трохи застарілій російській мові, це занадто для нього коротко й не завжди до кінця зрозуміло.

Батьки, переказуючи текст, як би додають до тексту й власний досвід. Коли читаєш, наголошуєш на тому або на іншому. Наприклад, погані диякони, читаючи Євангеліє, ставлять наголос не на те слово, що має значення, а на те слово, що звучить добре. Наприклад, слово <зело> завжди буде звучати ЗЕЛО-О-О: А що <зело>? По-перше, ніхто з дітей не знає, що воно означає, а по-друге, воно ж другорядне! А якщо читати, не те що виділяючи те або інше значне слово, не підкреслюючи його якось нарочито, а роблячи маленьку паузу, щоб це слово виступало з тексту, то воно доходить і залишається в пам`яті й у серце.

Зараз за допомогою телебачення, реклами нам постійно повторюють: "Будь споживачем, насолоджуйся, купуй, скільки можеш, щоб довести, що ти гідна людина" ("їж, пий, веселися, душу моя"). Цьому треба протистояти за допомогою батьків:

Так, і іноді за допомогою не батьків, а тієї людини, тих людей, які можуть дитину надихнути. У принципі, звичайно, величезну роль тут повинні б грати хресні батьки. Але отут можливе утруднення. По-перше, хресних батьків здебільшого вибирають не як приклад, не як найкращих представників навколишніх родин, а вибирають людей, яких люблять, до кого добре ставляться. І крім того, часто батьки ставляться ревниво до втручання хрещених: це мій малюк, а не твій, ти - восприємник малюка від купелі, так ти про нього молися, роби йому іноді подарунки, будь до нього ласкавий, ласкава, але не втручайся у виховання: ми його виховуємо: Щодо цього треба виховувати й батьків, і хрещених. Хто повинен виховувати? Священик, все оточення, комплекс інших родин - прикладом і словом. Іноді, якщо дивишся й бачиш, як у сусідній родині, дуже схожої на твою, хрещені грають вирішальну й рятівну роль, може бути, ти й сам даси небагато місця хрещеним, яких вибрав.

Як щодо самого священика, що знає цю родину, у якого вони сповідаються, особливо якщо в нього сповідається сама дитина?

Я думаю, отут залежить від того, які відносини встановлюються між священиком і родиною, включаючи батьків і дітей. Якщо думати, що священик як такий може втручатися в життя родини, бути якби наставником понад, здебільшого ніщо не виходить. Тому що у той момент, коли ти "по праву" щось робиш, люди, яким ти хочеш допомогти, часто сприймають це просто як втручання в їхнє життя. Але якщо священик стає другом родини в людському плані (адже зрештою священик не є тільки тайнозвершувачем, він - людина, і якщо ти вибираєш кого-небудь своїм парафіяльним священиком або духівником, то тому, що між тобою і ним є якесь співзвуччя), він може сказати: "Знаєш, у тебе із твоїм синком та ж сама проблема, що була в мене з моїм синком, що тепер виріс, і я не знав, як виплутатися, але от що мені порадили:" -просто по-людськи, у такому плані. Якщо ти з висоти свого священства будеш діяти, то ти не допоможеш.

 митрополит Антоній (Сурожський)